КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ "ПРО ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ БЕЗДОМНИХ ГРОМАДЯН І БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ"

ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ У НОТАРІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ

ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ БЕЗДОМНИХ ГРОМАДЯН І БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ”

 

          Набуття чинності з 01.01.2006 р. Закону України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” потягло виникнення значних ускладнень його застосування при вчиненні нотаріальних дій. Зокрема, найбільші ускладнення викликає застосування його статті 12, яка згідно її назви, регулює питання захисту прав та інтересів дітей при вчиненні правочинів щодо жилих приміщень. 

1. Найперше звертає на себе увагу невідповідність назви даної статті змісту її частин. Так, назва ст. 12 Закону зазначає на правочини щодо жилих приміщень, ч.1 – правочини щодо нерухомого майна, ч.2 – правочини стосовно жилих приміщень, ч. 3  - контроль за дотриманням житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей, ч. 4 – правочини щодо нерухомого майна.

Цивільне законодавство достатньо чітко проводить розмежування між поняттями нерухоме майно та жилі приміщення як поняттями родовим та видовим. Згідно ч. 1 ст. 181 ЦК до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Згідно ч. 1 ст. 379 ЦК житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

          Таким чином, виникає закономірне питання: про здійснення правочинів стосовно якого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування, - нерухомого в цілому (квартири, дачі, гаражі, земельні ділянки тощо) чи виключно житлових приміщень? 

Пошук відповіді на це питання та логіка розумного правозастосування, яка діє в цивілізованій правовій державі, закликає проаналізувати цю норму системно: і у контексті назви статті 12 Закону, і у контексті інших її частин, і врешті решт, у контексті назви, призначення, тексту преамбули та змісту статей цього Закону у цілому.  

Звертаємо увагу на те, що Закон має назву “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”, ст. 2 Закону поняття бездомності визначає як соціальне становище людини, зумовлене відсутністю в неї жилого приміщення (будинку, квартири, кімнати тощо), яке б вона могла використовувати для проживання/перебування і в якому могла бути зареєстрованою, а поняття безпритульності – як стан людини, пов'язаний з неможливістю фактично проживати/перебувати в жилому приміщенні, на яке вона має право.

Очевидно, що у розумінні вищевикладеного, вести мову про гаражі, земельні ділянки, навіть дачі як про нерухоме майно, на здійснення будь-яких правочинів щодо якого слід одержувати попередню згоду органів опіки та піклування, є невірним. Гаражі, земельні ділянки, дачі не є приміщеннями, призначеними та придатними для постійного проживання в них.

Аналогічний висновок можна зробити і при аналізі назви статті 12 Закону – зазвичай, назва статті дозволяє окреслити коло відносин, на які поширюються правові норми, які в ній викладені.

Разом з тим слід зауважити, що перша частина ст. 12 Закону вказує на правочини щодо нерухомого майна без зазначення його виду, те ж саме стосується і ч. 4 даної статті. Спроба буквального тлумачення ч. 4 ст. 12 Закону також не дозволяє чітко визначитися у виді нерухомого майна, про який в ній говориться: діти як члени сім’ї можуть мати право власності або право користування і гаражами, і дачами, і земельними ділянками, і квартирами та будинками.

Останнє перекреслює попередню логіку тлумачення і надає привід позначити ситуацію як правову колізію.

         На жаль, правова дійсність свідчить, що результати розгляду судових спорів далеко не завжди є показниками правової логіки та проявами цивілізованого правозастосування. При цьому дуже часто заручниками подібних ситуацій стають нотаріуси, які посвідчили правочин або вчинили іншу нотаріальну дію.

Отже, прагматичність підходу до вирішення поставленої проблеми дозволяє зазначити лише єдину рекомендацію: нотаріальне посвідчення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, незалежно від того чи є воно жилим або іншим, потребує попередньої згоди органів опіки та піклування.

За великим рахунком, в даному випадку знаходить своє застосування ч. 6 ст. 203 ЦК про те, що при вчиненні правочину батьками (усиновлювачами), він не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. І хоча правило, викладене в ч. 6 ст. 203 ЦК, потребує свого окремого аналізу і з’ясування, з яких причин воно з’явилося серед умов дійсності всіх правочинів, доти, доки таке правило існує в ст. 203 ЦК, воно не може бути ігноровано.

 

2. По-друге, звертає на себе увагу також тлумачення поняття “діти”, яке використовується в Законі.

Навряд чи хто-небудь зможе заперечити, що діти залишаються дітьми для своїх батьків незалежно від віку та будь-яких інших обставин.

Чи означає це, що ст. 12 Закону говорить про дітей незалежно від їх віку?

Конвенція про права дитини у ст. 1 визначає, що для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Закон України “Про охорону дитинства” визначає дитину як особу віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Сімейний кодекс України в ст. 6 визначає, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Поставлена проблема має єдине пояснення – в українському законодавстві одна і та сама граматична одиниця “діти” використовується в різних значеннях і далеко не завжди має чітке змістовне розмежування.

Так, українське позначення людської істоти до досягнення нею повноліття в однині має позначення “дитина”, разом з тим, теж саме позначення, але у множині – “діти”; однак граматична одиниця “діти” означає також і стан спорідненості осіб, одні з яких походять від інших (іншої): батьки – діти; мати, батько – діти.

Така ситуація характерна не тільки українській мові, наприклад, в російській мові є позначення “ребёнок” в однині та “дети” у множині, в англійській  - “child” та “children” тощо.

Точність юридичної термінології в даних випадках об’єктивно потребує чіткого розмежування змістовно різних граматичних одиниць, наприклад, зазначенням на вік осіб, які не досягли повноліття (малолітні, неповнолітні), або зазначенням на факт походження та стать особи (син, донька).

Цього не відбулося у ст. 12 Закону, до речі, так як і у деяких статтях Сімейного кодексу (наприклад ст. ст. 106, 109 тощо).

Очевидно, що змістовне наповнення терміну “діти” у ст. 12 Закону слід з’ясовувати у контексті вже відомих законодавству подібних правових інститутів, а саме передбачених ст. 177 СК повноважень з управління майном дитини. Так її ч.ч. 2, 3 говорять про повноваження батьків по управлінню майном малолітньої, неповнолітньої дитини та отримання у певних випадках дозволів органів опіки та піклування.

Аналогічні приписи містяться і у ч.ч. 1, 2 ст. 71 ЦК відносно правочинів щодо майна осіб, які знаходяться під опікою чи піклуванням.

До речі, слід звернути увагу, що і ст. 177 СК, і ст. 71 ЦК вимагають отримання дозволу органів опіки та піклування, а ст. 12 Закону – попередню згоду.

Згідно ст. 56 ЦК органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. Станом на сьогоднішній день таким нормативно-правовим актом є Правила опіки та піклування, затверджені наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.99 № 34/166/131/88.

Відповідно до п 1.3. цього документу органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації:

- вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

- охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми;

- провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування (п. 1.7.).

         Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюються опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості (п. 1.6.).

Очевидно, що посилання ст. 12 Закону на отримання попередньої згоди органу опіки та піклування виключає дітей, віком старших ніж 18 років.

Таким чином, стаття 12 Закону повинна застосовуватися відносно малолітніх та неповнолітніх дітей з необхідністю отримання рішення місцевого виконкому як органу опіки та піклування.

 

3. По-третє, попередня згода повинна бути надана щодо будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна: щодо договорів купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, іпотеки, довічного утримання, поділу майна подружжя, оренди нерухомого майна тощо, право власності на яке або право користування яким мають діти.

І якщо в таких випадках право власності дітей на нерухомість може бути встановлено з достатньою достовірністю згідно змісту правовстановлюючих документів та витягів з Реєстру прав власності,  то встановлення права користування є вкрай ускладненим.

Вважається, що правом користування є юридично забезпечена можливість отримувати з речі корисні властивості в процесі її особистого чи виробничого споживання. Так, якщо мова йде про користування житловими приміщеннями, слід говорити про використання нерухомості у цілях проживання, й може бути постійним, переважним чи тимчасовим (ст. 29 ЦК). Тут же слід зазначити, що наявність чи відсутність адміністративної реєстрації у певному житловому приміщенні саме по собі не означає існування чи відсутність прав користування жилим приміщенням, однак за будь-яких умов таке користування повинно бути титульним – заснованим на законі чи договорі.

  

4. По-четверте, слід відмітити, що отримання попередньої згоди органів опіки та піклування на вчинення правочинів стосовно нерухомого майна є необхідною умовою нотаріального посвідчення правочину, однак відсутність якого може потягнути визнання правочину недійсним (ч. 6 ст. 203 ЦК).

 

Вважаючи на те, що на сьогоднішній день правових норм, які б визначали порядок вчинення нотаріальних дій при посвідченні правочинів, право користування яким мають малолітні чи неповнолітні діти, не існує, можливий варіант дій нотаріуса може полягати в наступному.

При підготовці до посвідчення правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають малолітні, неповнолітні діти, необхідно з’ясовувати не лише питання права власності таких дітей на цю нерухомість, а й право користування ним. Очевидно, що жодний документ не надасть абсолютних гарантій відсутності таких прав, аналогічно тому, як неможливо з абсолютністю перевірити факт проживання однією сім’єю осіб, які не перебувають у шлюбі між собою. Нотаріальна практика склалася таким чином, що відчужувач майна, який не перебував у зареєстрованому шлюбі на час придбання майна при його відчуженні подає нотаріусу заяву про те, що це майно є його особистою власністю і ця особа на момент придбання майна не проживала з іншою особою однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Відповідно, у випадках нотаріального посвідчення відчуження нерухомості від відчужувача слід брати заяву про відсутність прав користування ним малолітніми, неповнолітніми дітьми або зазначати про це одночасно у заяві відчужувача, який не знаходиться у шлюбі (Див. зразки заяв). Оскільки мова йде про підтвердження відсутності факту користування нерухомим майном, достатнім є отримання заяви від власника нерухомого майна, ім’я якого зазначене у правовстановлюючому документі. При цьому таким власником можуть бути не лише батьки або інші законні представники малолітньої, неповнолітньої особи, а й будь-які інші особи, оскільки вони можуть бути власниками нерухомості, яким користується сім’я, у складі якої є діти.

Очевидно, що таку заяву не може замінити довідка з місця проживання, яка в кращому випадку може посвідчити відсутність зареєстрованих, однак не фактичних прав користування нерухомістю.

Крім цього сторонам слід рекомендувати внести в договір положення щодо гарантій відчужувача про відсутність прав користування нерухомістю малолітніми, неповнолітніми дітьми та санкції на випадок порушення таких гарантій (Див. зразки договорів).

При з’ясуванні існування прав користування нерухомим майном малолітніми, неповнолітніми дітьми, є підстави для відмови у вчиненні нотаріальних дій до отримання попередньої згоди органів опіки та піклування.

Можливі варіанти викладення договорів з урахуванням приписів ст. 12 Закону України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” пропонуються у текстах договорів на сайті Асоціації нотаріусів Харківської області: www.notaries.org.ua

 

© Асоціація нотаріусів Харківської області. 2006. Всі права захищені. Будь-яке використання тексту чи його окремих частин без посилання на особу, яке має авторське право, та джерело поширення є незаконним й тягне настання правової відповідальності.

 

 

 

Президент Асоціації нотаріусів

Харківської області                                                                 Єрьоменко Володимир